Л.Костенко
Мене ізмалку люблять всі дерева,
і розуміє бузиновий Пан,
чому верба, від крапель кришталева,
мені сказала: "Здрастуй!" - крізь туман.
Чому ліси чекають мене знову,
на щит піднявши сонце і зорю.
Я їх люблю, я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю.
****
читать дальшеЦей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
на білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
дощу напився і за день підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
у просвіт хмар показує кіно,
і десь на пні під сивою сосною
ведмеді забивають доміно.
Малі озерця блискають незлісно,
колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я можу і з людьми.
****
Одкам'янійте, статуї античні,
одкам'янійте і кричіть на гвалт!
В Лос-Анжелес пальми синтетичні
уже вростають коренем в асфальт.
Там смог навис, і сонце тяжко гріє,
потік машин тісніший череди,
і алігатор міста - алергія -
виходить із асфальтів, як з води.
Дерева вже тримаються за стіни,
вони ідуть із міста ледь живі.
Невже колись і їх уже не стане,
ні коника в реліктовій траві?
Сухі гілки - це вже вінок терновий.
Останній клен світ за очі забіг.
Залишитсья єдиний лист кленовий -
бетонний лист - розв'язкою доріг.
Ліси мої, гаї мої священні!
Пребудьте нам вовіки незнищенні!
****
ЩОСЬ НА ЗРАЗОК БАЛАДИ ,—
ЯК ВИЙШЛИ БУКВИ З-ПІД МОЄЇ ВЛАДИ
Було таке. Я мусила збрехать.
Не те, щоб як, — всього на півсторінки.
А букви раптом почали зітхать,
то та, то та тікать навперемінки.
Приміром, так. Беру я те перо.
І той папір. Писати хочу слово.
А буква «П», печальна, як П'єро,
— Пробачте, — каже,— я тут випадково.
Примхливе «Р», перлина парижан,
зробило враз акробатичний номер.
Кружляло «Ж», жахливе, мов кажан,
а «Ц» і «Ч» присіли, наче гноми.
Сичало «С», мов кобра на хвості.
Шкварчало «Ш», і «Ф» взялося в боки.
І вірне «К» уперше у житті
Зробило вбік категоричні кроки.
Стогнало «Н», пручалась буква «Ю»,
кусалось «Є», і «Т» кричало: Тату! —
Сказало «Л»: «На цьому я стою!» —
ну, тобто прямо з Лютера цитату.
Слухняне «А» було вже на мазі,
приготувалось заспівати соло,
перекрутилось на одній нозі,
неначе циркуль,— і замкнулось в коло.
Котився перстень літерою «О»,
його згубив мізинний палець змісту.
Тоді взяла я знову те перо.
Як і належить доброму стилісту,—
так-сяк стулила букви у строфу,
з тих, що були, по кілька варіацій.
І вийшло : м-м-м...н-н-н...брр...ффу!
Це швидше так, набір алітерацій.
Та це ж не все. А що було за тим?
Поки таку звела я огорожу,
то буква «Я» чкурнула через тин,
і досі ще знайти її не можу.